Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77
» » » На одній із Закарпатських гір розкинувся унікальний Буддистський сад

На одній із Закарпатських гір розкинувся унікальний Буддистський сад

Уявіть собі тихе долинне закарпатське містечко Виноградів. Ідеальне місце для вирощування екзотів у відкритому ґрунті.

А тепер уявіть собі, що на околиці міста, якраз навпроти зруйнованого нині, а колись величного замку Канків, до неба тягнеться Чорна гора. Це згаслий вулкан, на шапці гори — ліс: дуби, буки, граби, а схили ще за Марії Терезії були обсаджені виноградниками — віками, і навіть за совєтських часів, допоки в останні десятиліття їх не занедбали, пише Укрінформ.
Тепер ці схили поросли хащами. Дачники, приватними “сотками” яких поцяткована гора, хто має до того снагу і хист, потроху перетворює їх знову на впорядкований рай — тут маса приватних садів. Росте, зокрема, й один із найбільших персикових садів в області. Але той, у який завітали ми, перевершує його в рази, і відомий навіть більше завдяки своїй господині — Наталії Мартинишенець. Ця пані заклала на Закарпатті перший і єдиний в країні сад хурми — у неї біля півтори сотні дерев, вирощує понад 25 видів. Крім цього, є велика колекція інжирів — різних за кольором, розміром та смаком. А ще — персики, груші та яблука і розкішний виноградник – колекція із понад сотні сортів. Зараз селекціонерка закладає перший у країні фісташковий сад, хоче поекспериментувати ще й із цим екзотом. 

Що цікаво: пані Наталі нині 71 рік, жінка постійно живе на горі разом зі своїми шістьма собаками, із помічників має лише сусіда. А в цьому році свій сад виставила на продаж — шукає потенційних інвесторів, хто захотів би заволодіти такою рукотворною красою на Чорній горі.
ДИВО НА ТЕРАСАХ, МОЩЕНИХ ЖІНОЧИМИ РУКАМИ
Сад Наталії Мартинишенець займає півтора гектара. Посаджений він на терасах, більшість із них – хоча в це неможливо повірити – жінка викладала вручну самотужки. “Зараз сили уже не ті, – каже господиня, – тому влітку ось наймала робітників для цього. Виклали мені дві тераси з каменю за сім тисяч”.
Сад жінка вирощує для того, аби збирати з нього урожай. Урожай продає сама людям — з весни і до пізньої осені щотижня виїжджає на трасу Мукачево-Рогатин.
– Починається все із абрикос та малини, потім — персики, тоді — виноград, інжир, зараз — хурма. Протягом тижня лагоджу фрукти в ящики, а в неділю вивожу на трасу. Люди знають, що буду торгувати, іноді замовляють наперед, телефонують, перепитують, що привезу і скільки, – розповідає вона. – Раніше практикувала виїжджати двічі на тиждень, зараз — тільки в неділю.
Клієнтів має різних.
– Один чоловік із Мукачева, – каже пані Наталя, – купує майже усі мої інжири уже п’ять років підряд. У нього жінка хвора на рак щитовидки, а лікується інжирами: там багато йоду, це відомий факт. Власне, тому цей кущ має рости у саду кожного закарпатця — у нас же, це теж загальновідомо, йододефіцитна зона.
Два роки тому на Закарпатті вимерзли усі інжири — під час однієї з найбільш морозних зим у цьому краї за останнє десятиліття.
На доказ пані Наталя показує нам стовбур інжирного дерева, діаметром у 20 см — каже, місцевий сорт, ріс тут ще до її приходу на Чорну гору понад сорок років. За ним, зізнається, найбільше сумувала після тої зими.
– Я тоді була у сестри в Італії, – пригадує, – картаю себе, бо якби була вдома, то не дала би їм вимерзнути, а тоді за садом приглядав сусід, він мені тільки зателефонував, що морози сильні — а вдіяти нічого не зміг.
Майже усі кущі відновилися з кореня: інжири швидко ростуть. На Закарпатті вони дають плоди двічі на рік: у червні та у вересні. Пані Наталя вкриває кущі на зиму чорним агроволокном, для цього нахиляє гілки до землі та прищепує їх дротиками, також мульчує корені соломою.
НА “РОСІЯНКУ” ЖОДЕН ЄВРОПЕЄЦЬ ЩЕПИТИСЯ НЕ ХОЧЕ!
Проте найбільша гордість господарки рукотворного дивосаду Чорної гори — це хурмовий сад.
– У мене була ідея посадити перший у країні промисловий сад хурми — до її втілення йшла понад десять років, – каже Наталія Мартинишенець. – Перші саджанці замовила з Криму, купила кілька деревцят, як писало — різних сортів, виявилося згодом, що всі вони були одного сорту. Згодом почала поповнювати колекцією зі своїх подорожей Європою. Часто просто заходжу у сади в Іспанії чи Франції, де культивують хурму, прошу живці — потім вдома щеплю. Так маю 25 визначених сортів та ще кілька, які не визначаються у сучасній селекції — очевидно, наслідок перехресного запилення. Зараз поповнюю свою колекцію із розсадників, багато привозять мені колеги або друзі.
У саду Наталії Мартинишенець нині 120 дерев хурми. Протягом цього і наступного року хоче досадити ще 80 — довести кількість до двох сотень. Для цього треба або розчищати хащі, або вирубувати персики — пані Наталя зупинилася на другому варіанті. Пояснює: вирощувати персики стало невигідно (за кілограм у сезон на Закарпатті правлять усього 10 грн), а напрацюватися коло цих дерев треба багато — обрізка, обприскування, захист від хвороб… Хурма в цьому сенсі набагато вигідніша. По-перше, за кілограм фруктів дають 50-70 грн. По-друге, дерева треба просто обрізати та обібрати від надлишку зав’язі (хурма родить дуже рясно), обробляти треба всього раз на рік — мідним купоросом восени.
– Виходить і менш затратно, і вигідніше, і екологічніше, – підсумовує Наталя Мартинишенець. – Тому з персиками вирішено: пускаю під ніж, хоча, звісно, шкода. Мушу зробити це зараз, бо весною, як зацвітуть, буду жаліти ще більше — знову залишу ще на рік, аби відродили.
Також в іншій частині на місці персикового саду пані Наталя уже змінює жителів — закладає першу партію фісташок. Саджанці привезли з Сицилії. Каже, що дерева повинні прижитися на Закарпатті — бо клімат схожий на сицилійський за кількістю сонячних днів, вологістю і температурними мінімумами взимку. Тож років за п’ять можна буде скуштувати перші горішки.
Пані Наталя запрошує пройтися терасами, подивитися на хурмовий сад та скуштувати плодів. Картина вражає: маленькі, середні та понад два метри у висоту дерева обліплені оранжевими плодами. Гілки, що під такою вагою мали би вгинатися й ломитися, дбайливо підв’язані нитками до опор — і тримають свою вагу, не надриваючись, насичують плоди соком і з радістю дарують поціновувачам. Фрукти більші та менші, різної форми — круглі, видовжено-овальні, навіть майже квадратні є. Одні з кісточками, інші — без, солодкі і не дуже, зате рясні, ще інші – зовсім маленькі, але мають виражений ромовий смак. Ходиш поміж тими деревами, як у музеї, бо кожен сорт, справді, має свою історію та вигляд.
Сміємося з хурми “росіянка”. Пані Наталя нарікає, що цей вид ніяк не приймають прищепи жодного іншого! (на відміну від іншого знаменитого виду хурми – “віргінської”, яка ідеальна в якості підщепи).
ДЕРЕВА — ЦЕ ФОРМА ЖИТТЯ, ЇМ ПОТРІБЕН НЕ ТІЛЬКИ АГРОДОГЛЯД
Сміємося, а я тим часом спостерігаю за господинею, яка аж цвіте поміж своїх вихованців. Вона обіймає їх, із ніжністю підправляє гілки, скрупульозно обриває пошкоджені плоди.
Ділюся з пані Наталією своїми спостереженнями — мовляв, слухати вашу розмову з деревами та бачити цю ласку — куди приємніше, ніж їсти плоди.
– Я з ними справді, як із дітьми — не тільки годую та доглядаю, ми ще й розмовляємо, я їх гладжу, дякую їм — за добру роботу, яку видно по плодах. Бо плоди в саду — то наша спільна з деревами робота. Я сповідую буддизм, тому справді вважаю, що дерева — живі, це форма життя, і їм потрібен від садівника не тільки агродогляд, їм потрібна енергія, тоді вони дають свою — навзаєм! – каже Наталя Мартинишенець.
Втім, є у мене одна рослина, із якою я ніяк не можу домовитися.
– Це мушмула японська, — знайомить з норовливою рослинкою Наталія Мартинишенець. – У неї період цвітіння припадає на лютий, а в нас у цей час іще морози. І от вона мені не цвіте, а отже, й не родить, хоча наші температурні мінімуми легко витримує. І якби родила, то це разом із лохиною, були би перші фрукти — у травні. Я її й молю, і прошу: переклади цвітіння на квітень. Не хоче!
ВІДКОЛИ МАЮ РУШНИЦЮ, БРАКОНЬЄРИ ТУТ САРН І КАБАНІВ НЕ СТРІЛЯЮТЬ!
Блукаючи терасами цього саду, також приємно спостерігати за тим, як вдало й продумано облаштований тут простір.
Дерева на горі потребують постійного поливу — воду господиня заготовляє ще із зими. На території є кілька рукотворних копанок-басейнів, куди збирають талі води весною, а влітку поповнюють їх дощовими. Цього, каже господиня Чорної гори, вистачає, аби забезпечити деревам воду протягом літа.
Також на горі стоїть будинок, де живе пані Наталя, він оснащений сонячними панелями — електрики, яку вони виробляють, достатньо для життя тут. Ще є комори з реманентом, підвал, де зріє вино, яке робить господиня, гараж.
– Я постійно живу тут, на горі, упродовж майже цілого року, це місце, де почуваюся найкраще у світі, – каже господиня. – Якщо від’їжджаю — то менш ніж на тиждень.
– Не сумно вам тут без людей? – цікавлюся.
– Навіть навпаки! А крім того — я тут зовсім не сама. По-перше, у мене шість собак — я їх годую, а вони мене захищають, бо до саду час від часу приходять як дикі звірі (якось кабан мене на яблуньку загнав, сиділа там півдня), так і дикі люди — безхатьки, наприклад, або п’янички місцеві — вони в сад прокрадаються, виноград, персики обривають, огорожу мені ламають. Я вже і з тими, і з тими навчилася боротися — закінчила курси зі стрільби, зареєструвала дозвіл на зброю, купила гвинтівку.
– Що, відстрілюєтесь?
– Боже борони, тільки відлякую — я буддистка, не завдам шкоди живому, тому ще жодного звіра не поранила. А от із бомжем одним якось була історія, що таки поцілила йому в сраку, бо ніякі вмовляння та погрози не подіяли. Потім, підстреленого, відвезла його до лікарні і стояла над ним разом із лікарем, доки він йому дробинки виколупував. То ми з тим лікарем після того випадку стали ліпші цімбори! Ну, а той бомж більше до мене в сад красти не приходив. Раніше, – каже пані Наталя, – також горою, де ліс, вище мого саду, браконьєри лазили — то сарну підстрелять, то кабана. Із часу, як маю рушницю, більше не ходять. І звірині спокій, і мені, – каже жінка.
А звірини тут і справді багато! Крім кабанів і сарн, які часом спускаються із хащі, є ще один цікавий гість — борсук.
– Ото із ним собаки постійно сважаються (сваряться — ред.). – каже господиня. – Ще живе у мене сім’я орлів — я їм на лугош (альтанка або шпалера для лози – ред.) постійно сало кладу, аби мали що їсти. Ой, взимку тут такий телевізор! До мене по сало злітається все лісове птаство! А які концерти навесні, коли жаби кумкають! Сестра, що живе в Мілані, дзвонить, то завжди просить піднести телефон аби вона теж почула ці пісні.
Утім, найбільше тут змій і ящірок. Тераси саду пані Наталі для них — це рай земний: волого й тепло. Зараз вони якраз залягають у сплячку, причому, не стільки між каміння, скільки в купи соломи-мульчі.
– Ми тому ці купи не ворушимо весною, – каже господиня, – уже потім аж влітку, коли у них період спарювання мине, розгортаємо.
А ще в мене є свій водоспад, каже Наталя Мартинишенець.
– Щоправда, вода в ньому спадає тільки навесні, як сніг розтане, – каже жінка. — Але менше з тим, не кожен може таким похвалитися. Словом, я вже майже переконала вас, що це — рай на землі.
– Навіть не берусь сперечатися, – відповідаю.
ПРИЙШЛА НА ЦЮ ГОРУ ВМИРАТИ
За цими розмовами ми доходимо до альтанки, де нас чекає гостина — із різних сортів хурми та інжиру. Смакуючи солодкими плодами, цікавлюся, скільки років цьому неймовірному саду.
— Трохи більше десяти, – каже володарка Чорної гори. – Хоча це, загалом, довга історія.
Ми із чоловіком отримали ділянку у 79-му році, коли міськрада роздавала дачі. Так от той інжир, про який я вам бідкалася, уже тоді тут ріс. Нам дали 6 соток, біля будинку був тільки виноградник.
Перед тим, у 77-му році, мені зробили операцію в Ужгороді і при переливанні крові занесли всі гепатити, які лише існують: тоді ж не було маркерів! Я тоді поїхала в Крим у санаторій, провела там 18 місяців після операції, й лишилася там працювати, бо за першою освітою — медсестра. Пізніше здобула фах французького філолога, довго працювала з французькими туристами, виїхала в Європу, жила там до 2003 року, коли вдруге почалася гостра форма гепатиту, і лікар у Мілані порадив негайно їхати до себе в Карпати. “Тут, у Європі ви й року не протягнете, а в Карпатах, де чистіша вода та продукти, у вас ще буде трохи часу!” Так я повернулася сюди в 2003-му.
Під час першого загострення, ще тоді в Криму, після операції, мене врятували буддисти — тибетською медициною. Я познайомилася з ними у Сімеїзі, коли почалося загострення, лікар з “інфекційки” сказав: “Девонька, у вас цирроз, готовьтесь умирать”. А мені 27 років! Але “умирать, так умирать”. Я вже була майже змирилася, але якось одного дня у лікарню навідався один зі знайомих корейців, і так щодня упродовж трьох тижнів вони мені приносили 200-грамову пляшечку з відваром та чотири картоплини, які я повинна була спекти на вогні і з’їсти з тим відваром. Через три тижні я почала блювати і “викинула” стару печінку — у мене відросла нова. На мене ходили дивитися лікарі з усього Криму, як на диво. Нова печінка була недорозвинена, але функції виконувала протягом усіх тих років. А тоді вже в Мілані не витримала європейської “хімічної” їжі: через інтенсивне сільське господарство там важка екологічна ситуація. Тому той гепатолог у Мілані і сказав, мовляв, їдьте у свої Карпати. І я приїхала – прийшла сюди вмирати. У перші тижні, коли поселилася тут, на дачі, мені несподівано в голову почали самі йти вчення того корейця, з яким колись мала довгі розмови в Криму — тоді я з нього в душі кепкувала трохи, але воно таки десь відклалося, і я почала медитувати. Самотужки за два роки змогла себе привести до життя: вилікувати себе я не можу, бо ті віруси в організмі є, але можу повноцінно жити. Та медитація дала надзвичайну силу: уявіть, як інакше одна жінка могла б вимурувати усі ці тераси?
Отож, я прийшла умирати на ці шість соток, але прийшла з грошима. Тоді у 2003 році 15 тисяч євро – то було дуже багато. Місцеві почали до мене приходити: купить у нас ділянку, бо хочу пам’ятник чоловікові зробити, ой, і в мене купіть, бо треба гроші на операцію на серце. Я купувала в усіх. Тоді в 2004-му закрили місцевий винрадгосп, і маса чоловіків лишилося без роботи, прийшли якось: дайте роботу! От вони мені викорчували тут усе, пересіяли землю, попалили, вичистили. Минулося й те — дивлюся, я жива, не вмираю. То що тут на горі сидіти? Посадила 250 персикових дерев. Далі зайнялася виноградом: баба в 60 років сіла за комп’ютер, почала вивчати виноградарство. Першими відгукнулися на Кубані в інституті Потапенка, прислали мені чубуки — я пощепила, потім долучилися наші українські селекціонери. Так створила свою виноградну колекцію. А тоді прочитала про Волкових із Криму — замовила у них 50 саджанців хурми. Поїхала в Італію по плантаціях хурми, вчитися, як доглядати за цими деревами.
А тепер-от іду в жовтні на інвест-форум в Ужгороді — зі стендами та буклетами про свій хурмовий сад, аналогів якому немає в Україні, буду показувати й розказувати, і пригощати, то може, знайду таких, як я, дурнів, що купили би мій сад.
– Але продаю, – зауважує пані Наталя, – тільки разом із собою: бо я без цього саду не існую.
– Мені здається, що й він без вас виглядатиме зовсім не так, – кажу.
– І в цьому є правда. Але я вже не молодиця, і не маю стільки сили, як би то потрібно. А що прибуток сад дає непоганий — то спробую таки когось переконати, що це буде добре капіталовкладення.
Тетяна Когутич, Ужгород-Виноградів
Фото Сергія Гудака




ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гості, не могут оставлять комментарии к данной публикации.

ПОПУЛЯРНЕ / КОМЕНТАРІ
  1. Вишиванка як унікальний код твого краю. Від Луганська до Львова – особливості вишиванок кожного регіону (фото)
  2. Пейзаж гори Піп Іван переміг на міжнародному конкурсі фотографії Wiki Loves Earth 2016 (ФОТО)
  3. Бійці 128-ї бригади не перестають дивувати всю Україну (ФОТО)
  4. Закарпатка у "бікіні" підкорила суддів та завоювала призове місце на Чемпіонаті світу
  5. Жахлива аварія на Рахівщині: водії обидвох авто загинули на місці події
  6. Російські ЗМІ стверджують, що на Закарпатті знаходиться база інопланетян/ВІДЕО
  7. Пастух із Карпат до сліз розсмішив користувачів соцмереж: "Люба людина тут бути не годна!"
  8. УВАГА! Коли працівник ДАІ має право зупиняти автомобліь?
  9. ДТП у Ясіня: 21-річна жителька Львова влетіла в опору моста (ФОТО)
  10. Цікаво! Вся правда про те, як українці стають справжніми "хохлами"