Урочище «Кузій» на Рахівщині і спадкоємці трону Австро-Угорської імперії
Відомі персони відпочивали та ходили на полювання у облаштованих місцях, серед яких – урочище Кузій
Туризм на Закарпатті, і на Рахівщині зокрема, почав розвиватися за часів Австро-Угорської імперії. Відомі персони відпочивали та ходили на полювання у облаштованих місцях, серед яких – урочище Кузій.
На узбіччі автомобільної траси Ужгород – Рахів, біля українсько-румунського кордону, на околиці села Луг, знаходиться невеличкий дерев’яний вказівник із надписом «Кузійський заповідний масив». Звернувши в його напрямку, потрапляємо на алею велетенських дерев, серед яких – могутні ясени, явори, липи і модрини, посаджені тут ще за часів австро-угорських монархів Габсбургів. Чому вони вибрали для відпочинку саме цей куточок? Швидше за все – через мальовничу красу ландшафту місцевості, де водилися олені, косулі та кабани, а також ведмеді. Цей масив і сьогодні відрізняється від сусідніх кліматичними умовами, що створилися під впливом теплих повітряних мас з Верхньотисинської улоговини і поширенню у цьому районі теплолюбних видів рослин.
За місцевими переказами, одним з перших облюбував місцевість принц Євген Савойський (1663-1736) – австрійський феодал і полководець. Лише йому та його гостям належало право полювати на цій території. Можливо це правда, а можливо тільки легенда. Та краще звернутися до перевірених фактів, друкованих джерел, особливо про будівництво мисливського палацу в Кузьому наприкінці ХІХ ст.
В угорському часописі «Недільна газета» за 4 травня 1884 року (видана в Будапешті), надруковано невеличку замітку про будівництво мисливської хати та інших споруд в урочищі Кузій біля Луга. Там ідеться про наступне: «Мисливський будинок наслідника престолу Рудольфа на Мараморощині почали будувати за кошти австро-угорської казни на початку 1880-х років. Його звели на правому березі Тиси, неподалік того місця, де потік Кузій впадає у річку. Виділену ділянку під будівництво назвали «Ердисвольдь» (у перекладі на українську – «Долина лісника»). Фронтон мисливського будинку повернутий до головної дороги. Крім того, планується звести два флігелі, будівництво яких буде завершено в листопаді цього року. Територію перед центральним мисливським будинком (палацом) упорядкують під парк, а неподалік побудують рибник для розведення форелі. Територія з палацом буде з’єднана з лівим берегом Тиси за допомогою дерев’яного моста, а через всю територію урочища Кузій збудують дорогу до міста Ронасек (нині територія Румунії), для прогулянкової їзди на конях».
Через рік заплановане здійснили. Мисливському палацу та прилеглим до нього угіддям, дали назву «Рудольф», на честь наслідника престолу, який інколи приїжджав сюди на полювання.
Рудольф (1858 – 1889) – єдиний син австрійського імператора Франца Йосипа І та імператриці Єлизавети (Сісі), спадкоємець трону Австро-Угорської імперії, ще з дитинства був закоханий в природу краю, був великим романтиком. З юначих літ активно займався мисливством, полював на ведмедів, оленів, диких кабанів, володів багатьма мисливськими трофеями з різних куточків Європи. Крім цього, був освіченим орнітологом, захисником рідкісних птахів (плямистої зозулі, глухарів, тетеревів, грифів, орлів), спостерігав за ними, вів щоденник, описав майже 100 видів пернатих. Він – один з найкращих угорських аристократичних мисливців свого часу, учасник Міжнародної ради орнітологів у Відні. Друкував наукові статті (монументальні географічні та етнографічні) в різних мисливських виданнях.
На титульній сторінці «Недільної газети» за 31 липня 1887 року вміщено кілька фотографій: гірський потік «Кузій», вид на мисливську хату «Рудольф» з боку урочища «Долини лісника» та вид з лівого берега Тиси. На сторінках часопису надруковано статтю про мальовничий край, етапи будівництва мисливського замку та флігелів, спорудження моста через Тису та облаштування прилеглого парку в «Долині лісника»:
« … Місце під будівництво мисливського палацу для кронпринца Рудольфа вибрав директор лісогосподарства Біккол.
Неподалік, з-під скелі на лівобережжі Тиси, тече бурхливий гірський потік. Навколо палацу красується лісовий масив з високими стрункими деревами, площею майже 10 гектарів. Раніше це плато і урочище біля Тиси, належало державній казні. Внизу – дорога, яка веде до Галіції. За нею – понад 100 тисяч гектарів мисливських угідь, де можна було вполювати ведмедів. Навколо росли буки, лужанські дуби, а на протилежній стороні – художньої краси мішані смерекові, букові ліси. Щоб побачити це все, побудували міст через Тису, яким проходили пластунські групи, прогулянкові піші походи та їздили на конях. Над центральною дорогою, на підвищенні, де розташований палац, була добре продумана стежка зі спусками і підйомами, де є круті схили, доглянутий газон, яка відкритим залишає фронтонну територію замку. Біля мисливського палацу, при вході на територію парку, встановлено два кам’яні стовпи з лісовою емблемою – букетом з 5 дубових листочків. Крім цього, в бік прилеглої гори – помірний підйом, а спуск – з природною простотою та відповідним смаком утворює парковий простір, посередині якого збудовано потужний фонтан. Басейн його збудовано зі скального каменю, а вода спрямована сюди з найвищого схилу, з боку мисливського будинку, де протікає потік Кузій. Широкий басейн фонтану заселений фореллю, яку туди запустили працівники дирекції лісогосподарства, для втіхи наслідника престолу і його дружини. Для відпочинку подружжя, неподалік русла потоку, вгору у бік лісу, безпосередньо від замку, облаштували і вимостили дорогу для їзди на конях і кареті (кочії).
План будівництва мисливського палацу і облаштування прилеглої території урочища «Кузій» упорядкувало міністерство земельного управління, а виготовив його лісничий відділ. Будівля – цегляна, 21х10 м. З обох боків (спереду і ззаду) обведена верандою. Подвір’я облаштовували угорські працівники. Меблі доставляло сюди ІІ-ге столярське товариство з Будапешта. В палаці – тільки дві кімнати: одна – для подружжя наслідника, друга – для обслуги. У холодні дні кімнати опалювалися. При замку закріплений лісник, який у будь-яку хвилину міг поселити відвідувачів. По правий бік від мисливського палацу зведено дві добудови (флігелі 21х10 м.), які разом із замком півколом охоплюють широкий двір. Перший, ближчий до замку, будинок – для довірених гостей і обслуговуючого персоналу. Через нього, вздовж посередині, простягається коридор. Є ще чотири менші, спільні коридори, і вісім кімнат. У другому флігелі – столова для гостей, далі – кухня і кімнати для прислуги. Крім цього, облаштували прекрасну пивницю для зберігання продуктів і терем-холодильник.
Внизу в ущелині, попри головну дорогу, є будинок для охоронця-лісника, стійла для коней, карети (кочії) і приміщення для пошти і телеграфу. Поблизу –чисельні прекрасні гірські джерела, одне з яких використали для підведення питної води до будинків.
До осені цього року на двох гектарах буде облаштовано озеро (ставок) для риби, яке утворилося від проведеної води, що тече з потоку.
Мисливський замок – неймовірно красивий розміщенням, адже навколо розташовані ліси, є багато можливостей для полювання. І це вселяє надію, що кронпринц Рудольф і його великосвітська дружина, принцеса Стефанія, будуть часто сюди навідуватися і ощасливлять ці місця власною присутністю».
На жаль, головному принцу Рудольфу і його сім’ї, не судилося сюди часто приїжджати. Востаннє він відвідав мисливський палац у лютому 1888 році, їдучи з Галіції до Угорщини через Мараморощину, де провів кілька днів. Майже через два роки після завершення будівництва в Кузьому, 30 січня 1889 року, під час нападу депресії, кронпринц разом з юною коханкою баронесою Марією Вечера, покінчив життя самогубством у мисливському замку поблизу Маєрлингу біля Відня.
Долю мисливського палацу «Рудольфа» у Кізьому описано у «Лісогосподарському віснику» (ERDESZETI LAPOK) за 31 грудня 1892 року. У невеличкій статті мисливського управління при Міністерстві сільського господарства (VADASZATI TARCZA) йдеться про таке: «Замок – перлину марамороських Австро-Угорських державних лісів, який тривалий час залишався без господаря, наприкінці серпня 1892 року, на 20 років орендував ерцгерцог Австрії, князь Австро-Угорщини, нащадок Габсбургів Йосип Агошт (троюрідний брат імператора Франца Йосипа I).
Вже вранці 1 вересня того ж року його цісарська і королівська величність, спільно з управляючим мисливським господарством Лібітц Адольфом, прибули в мисливський палац у Кузьому, а згодом у супроводі лісничого відправилися в цьому урочищі на полювання. Наступного дня полювали в лісах навпроти Кузього, на лівобережжі Тиси, неподалік містечка Ронасек, а 3 вересня вполювали ведмедя у Великобичківському лісовому масиві «Діброва»…».
У роки Першої Світової війни, мисливський будинок майже не обслуговувався.
За Чехословацької (у 1936 році масиви Кузій-Свидовець об’єднали в заповідні територіі) і Угорської влад мисливський палац і прилеглі будинки часто пустували, поступово струхлявіли і розвалилися. Не приділялася належна увага урочищу і на початку радянської доби. Лише у 1974 році територія Кузього, спочатку як ландшафтний заказник, а у 1990 році, як Кузійський заповідний масив (інша назва – Кузій-Трибушанський) стали заповідною територією у складі Карпатського біосферного заповідника.
Тими ж роками поряд із руїнами фундаменту колишньої мисливської хатини родини Габсбургів збудували новий мисливський будиночок. У оформленні інтер’єру зали брали участь великобичківські різьб’ярі Микола Юращук та Олексій Пашa. Останній на початку 1980-х років вирізьбив обабіч будинку надвірні дерев’яні скульптури «Діану», «Венеру», «Пана» та інші міфічні і казкові створіння. Сюди на відпочинок часто приїжджали високопосадовці та інші відомі постаті радянської доби. Зараз тут – природознавчий музей Великобичківського державного лісомисливського господарства.
Наразі туристичний маршрут «Кузій» пролягає мальовничою долиною вздовж потоку, через яворово-ясеневі ліси та букові праліси, до високої скелі, яку називають «Соколине Бердо».
Ще один природний об’єкт – «Ліс княгині Ержебет» знаходиться неподалік географічного центру Європи, на околиці Ділового. Колись давно побутувала традиція на честь знаних і високоповажних персон насаджувати лісовий масив. На пошану представниці династії Габсбургів княгині Ержебет (Єлизавети) висадили незвичайний ліс: сюди доставили із далекого американського континенту цінні саджанці сосни Веймутової. Через певний час більшість із дерев через різні причини загинули. А нині від величного лісового масиву залишилося лише кілька десятків.
На території заповідника до сьогодні збереглися гірські букові праліси, які є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО і лише незначною мірою зазнали впливу людської діяльності.
Василь ПОПОВИЧ,
краєзнавець, смт. Великий Бичків
При написанні матеріалу використано: публікації з угорських часописів «Недільна газета» (переклад – Т. Калинського та Є. Іллейш); путівник «Праліси в центрі Європи», 2005 р.; фото та поштові листівки кінця ХІХ початку ХХ ст.
“Зоря Рахівщини” за 12.03.2016 р.
За матеріалами: http://rakhiv.in
